«Немає алгоритму, крім того, що спілкуватися з людьми». Ольга Дятел про те, як знайти гроші на свій проєкт за кордоном

Після початку повномасштабного вторгнення Proto Produkciia започаткували стипендію, названу на честь французького письменника та драматурга Антонена Арто, щоб підтримати українських митців у сфері перформативного мистецтва. Завдяки цьому вони отримали кошти на розвиток своїх проєктів, менторську підтримку та можливість презентувати роботи за кордоном.

Ольга розповіла про популяризацію України через перформанс, сотні листів заради однієї презентації за кордоном та «загравання» партнерів з росіянами. А також дала лайфхаки з власного досвіду для українських культурних діячів щодо пошуку фінансування на свої проєкти.

Команда перформативного напрямку Proto Produkciia на відкритті музею Чорнобильдорфської культури. Фото: Артем Галкін. 

«Чорнобильдорф» — це дуже важлива робота в контексті початку повномасштабної війни. В перші дні пішли новини, що росіяни наставили зброю на атомну станцію в Енергодарі. У 2020-му ми робили біля неї відеозйомку для перформансів «Чорнобильдорф». Якщо до повномасштабного вторгнення «Чорнобильдорф» був уявною історією про суспільство після всіх катастроф, то тут катастрофа стала моментально розвиватися на очах. Для мене це різкою актуалізувало і проєкт, і мистецьку діяльність загалом. 

Ми активізували комунікацію по соціальних мережах, я почала писати партнерам, з якими у нас були попередні комунікації, що ми тут, ми живі й бачимо, що важливо продовжувати займатися мистецькими проєктами — хоча самі тоді не були впевнені, чи зможемо продовжувати. Але зрештою за березень 2022-го ми знайшли фінансування, і партнери з Австрії відгукнулися. Тож на початку травня ми змогли вивезти вже нову команду «Чорнобильдорф» на тиждень у Відень, наново зібрали виставу та показали її на Роттердамському фестивалі в Нідерландах. 

Тоді, після першої закордонної презентації у травні 2022-го, вже було зрозуміло, що зараз є увага до українського мистецького продукту й це потрібно нам на рівні дипломатії, безпеки, допомоги. Також ми розуміли, що це явище тимчасове, й незалежно від того, чи є цей коридор уваги, чи немає, нам треба бути на міжнародних майданчиках. 

Підтримка митців в умовах тотальних обмежень

Один із наших важливих напрямків — продюсування перформативного мистецтва. Ми заснували стипендію імені Антонена Арто як реакцію на повномасштабне вторгнення, щоб підтримати митців у сфері перформативного та театрального мистецтва, які працюють в Україні. 

На початку повномасштабного вторгнення була дуже гарна реакція міжнародної спільноти щодо підтримки української культури. Багато хто пропонував стипендії, резиденції для тих, хто виїхав. А для тих, хто залишився в Україні, в перший рік великої війни не було стільки опцій — навіть на рівні грантових інституцій. 

Ми усвідомлювали, що нам, з одного боку, необхідно тримати увагу світової спільноти на Україні. А з іншого — що у нас є обмежуючі фактори: фінансування, війна, стрес. Й у цих умовах тотальних обмежень треба працювати так само або навіть краще і сильніше, ніж «гравці» в інших країнах. 

Тож я подумала: «Треба підтримувати таланти в перформативному мистецтві» — тобто процес пошуку та експериментування. 

Перформанс Євгенії Мєлконян «Нитка»

Розмір стипендії Арто — 40 тисяч гривень. Ми також надаємо стипендіатам менторів та організаційну підтримку — промо, пошук локацій, організацію. Тобто йдеться про маленьку підтримку і маленьку роботу на виході. Такий собі work-in-progress, щоб зрозуміти, чи цікава концепція, чи складається співпраця і взаємодія з авдиторією. 

Зазвичай на кожний open call у нас є 4-10 вільних слотів, при цьому отримаємо 50-80 заявок. Загалом з початку запуску стипендії ми підтримали 23 ідеї.

З наших стипендіатів особисто мене найбільше вразила робота Анни Виноградової «Я та Ольга». Цю роботу заявили як про відносини мами і доньки, але вийшла про культурний пласт Донецька. Для мене це гарний приклад того, що є локальні речі, які багато де зрозуміють. Крім того, мама Ані — балерина, й у цьому проєкті вони теж намагалися взаємодіяти. 

Ганна Віноградова під час вистави «Я та Ольга». Фотографка: Валерія Ландар. 

Друга робота — це «Втрачений рух» Нани Бякової. До повномасштабного вторгнення Нана жила в Японії, на початку 2023-го повернулася в Україну. Її концепція полягала в тому, щоб дослідити її рідне місто Миколаїв, в якому вона давно не була, а також об'єкти, що втратили рух. Там є історія про крейсер «Україна», який будували ще за радянських часів, але так ніколи і не добудували, й про багатокімнатну квартиру Нани з купою речей, в якій вже давно ніхто не живе. У неї теж вийшов перформанс, пов'язаний з рухами, й там дуже багато відео, знятих в Миколаєві. 

Перформанс «Втрачений рух» Нани Бякової в Бухаресті. Фото: Mihai Benea.

Пошуки фінансування

Фінансування шукаємо всюди. (Сміється). Проте зараз це здебільшого гранти. 

Перший «пілот» ми зробили завдяки стабілізаційному фонду Goethe-Institut. Вони підтримали чотири роботи. Потім у нас було шість ідей, присвячених українському Півдню. Це UCBI, американські кошти. 

Наступний — грант міжнародної співпраці від House of Europe. У межах проєкту підтримали створення п'яти робіт. Також пропонували стипендіатам дві опції: резиденція у Бухаресті з показом роботи в кінці та окремо презентація в інших країнах. 

Ще чотири роботи профінансували European Cultural Foundation. 

Зараз ми виграли грант від «Креативної Європи» — це 100 тисяч євро на стипендію Арто. Але ми подавали заявку з партнером, який зараз наполягає, щоб ми взаємодіяли з російськими митцями. Проєкт буде без нього, або, якщо не вдасться замінити партнера, не відбудеться. Це прикра історія: нам потрібне фінансування, але ми не можемо дозволити собі його залучити в такому контексті.

Закордонні презентації і реакція авдиторії на українське мистецтво

Я дуже надихнулася поїздкою в Великобританію, коли «Чорнобильдорф» показували на Huddersfield Contemporary Music Festival. На церемонії відкриття до мене підійшов перший директор фестивалю, якому вже 40 років. І я подумала, що теж хочу робити щось, що буде працювати, коли я вже буду старенькою. (Сміється)Але 40 років — це вже час, за який можна сказати, чи це був процес, який на щось вплинув. 

З одного боку, ми ще на стадії вибудовування нашої роботи та експериментування. З іншого, на другий рік ми суттєво просунулися з закордонними презентаціями. 

Перформанс Ані Шевченко «Простір (не)вільного висловлювання» в Берліні. Фотографка: Валерія Ландар.

Першою була робота Нани в лютому 2024-го в Берліні, потім її обрали для резиденції і показу в Бухаресті. Також у межах House of Europe 17-18 вересня відбувся перформанс Анни Шевченко на перформативному фестивалі Export/Import у Берліні.

Наступного року відбудеться цікавий проєкт Performing Memory. Його організатори шукають нетривіальні способи міжнародних презентацій. Локальні артисти створюватимуть роботи без авторів, на основі комунікації з ними. Цей проєкт ми будемо реалізовувати з Наною Бяковою і Сашею Курмазом.

Багато міжнародних фестивалів кажуть: «Ми б хотіли бачити роботи з різних країн, але немає бюджету». Ми спробували залінкувати це бажання з наявними фінансами. Коли ми пишемо: «Ми з України, у нас є роботи і є гроші, щоб їх показати», — це вже змінює справу. Це про рівність: ти одразу заходиш не з тим, що «ми такі бідні, нещасні, нам так складно», а з тим, що «нам складно, але ми готові бути рівноцінними партнерами».

Зазвичай реакція авдиторії на українське мистецтво за кордоном — підтримка. Загалом реакція залежить від країни. Наприклад, якщо в Німеччині і Франції в перші роки повномасштабної війни було більше «непоняток», то зараз підтримка дуже сильна. В Австрії як було все погано, так і є — люди можуть сказати: «Sorry, а давайте з російськими митцями попрацюємо?» Проте мені більш важливо, як реагують професіонали, бо вони мають якісний фільтр та впливають на формування програм, які бачить ширша авдиторія. 

Що потрібно для успішної міжнародної співпраці?

Є три речі, які я окреслила для успішної закордонної співпраці станом на зараз. 

Перше — час. Навіть якщо є гроші, закордонна презентація не відбудеться швидко. Зазвичай перемовини тривають від шести місяців, часто взагалі два роки. 

Яскравий приклад — організація закордонного туру до США. За рік починаються перемовини, за вісім місяців — підготовка документів для віз, потім довго узгоджується логістика. Презентація відбувається зовсім недовго, але цьому часто передує річна робота та постійна комунікація: щонайменше 100 мейлів та додаткові зідзвони.

Proto Produkciia під час командної зустрічі у 2024 році

Друге — персональний контакт. Часто питають: «А який алгоритм того, що твої роботи показують за кордоном?» Завжди кажу: «Немає алгоритму, крім того, що треба спілкуватися з людьми». Навіть на прикладі стипендії Арто: всі закордонні презентації ми організовували через персональні контакти, що напрацювали попередньо. 

Якось мене запитали: «Ви ж спілкувалися з директором Авіньйонського фестивалю? (Це один із найважливіших театральних фестивалів). Він вас не запросив?» Не достатньо один раз поспілкуватися з директором, щоб тебе кудись запросили. Це працює як відносини: люди мають побачити, що ти робиш, та зрозуміти, чи можна з тобою підтримувати комунікацію довгий час. Здебільшого співпраця також потребує знання англійської: бо якщо ти не маєш спільної мови, про що можна казати? 

Третє — якість роботи та її ідентифікація. Перед тим, як йти до когось, треба поставити собі запитання: «Я про танець? Чи я про перформанс? Чи про театр?» Так можна зрозуміти, на який фестиваль подаватися з роботою: танцювальний, музичний чи якийсь інший.   

Загалом це процес, який потребує багато часу та послідовної і системної роботи. Тобі пишуть — ти відповідаєш. І тоді, може, за роки два-три щось вийде. 

Текст: Дмитро Кузубов

Переклад: Ірина Гоял